«Хащі»: про пил історії, культури та війну. Думка редакції

Пусті шибки будинків спостерігають за плином часу. Забуті, оброслі буйною рослинністю – вони є німими свідками минувшини, таять в собі спогади колишніх господарів. Проте їх уже нікому розповісти, біля них не промине випадковий перехожий. А час тут зовсім застиг, лише забуття у прогресі. Моторошна, загадкова естетика занедбаності і покинутості стала провідною для проєкту, про який буде йти мова у цьому матеріалі.

«Хащі» - український художньо-документальний проєкт, творці якого мандрують найбільш глухими та безлюдними місцями України. Зокрема, селами. Автори намагаються показати глядачеві нашу країну «без косметики та прикрас», з її недоліками і перевагами. На Ютюб-сторінці «Хащів» зазначено наступне:

Ми показуємо маловідомі сторінки локальної героїчної, а також ганебної історії, найглухіші куточки України, мертві та вимираючі села, забутих знедолених та одиноких жителів цих сіл та містечок з їх долями, бідами, радощами, дивовижну українську природу, особливості менталітету, не завжди з кращої сторони, намагання поглянути на звичні речі під іншим кутом зору.

Такий контент стає особливо важливим у наші часи, адже культурні та історичні події можуть втрачатися, трансформуватися, переписуватися. Нам, як глядачам з критичним мисленням, варто осягнути той факт, що поруч із постійним розвитком крокує і руйнація.

Засновники «Хащів»

Перші відеоматеріали були опубліковані на YouTube-каналі у грудні 2018 року. Перший довгий випуск про Сіверщину випустили 2020 року: на Чернігівщині. Станом на сьогодні на Ютюб-канал хлопців підписано понад 420 тисяч користувачів. На сторінку в Інстаграм – понад 38 тисяч.

Розробкою інформаційних продуктів займається команда друзів із села Карижин на Хмельниччині: Володимир та Олександр Кохани, Максим Воскрекасенко, Василь Бурбас, Михайло Осацький, Михайло Бабчук, Андрій Балан і Тарас Морозовський.

Перше на що звертаєш увагу – це якість відео. Дивує і захоплює, що такий відносно невеликий колектив вносить в наш медіапростір добірний та корисний матеріал. Не тільки в побудові візуалу, але й в наповненні сенсом.

В одному із інтерв'ю «Українській Правді» співзасновник проєкту та ведучий Володимир Кохан зізнався, що все починалося як хобі і популярності не очікувалося. Але як показує статистика із вподобайок і кометарів, репостів – проект важливий для багатьох споживачів.

Навіть зараз я не розумію до кінця, скільки людей ми змусили замислитися над станом речей у державі. Зняти рожеві окуляри і не бачити Україну лише через Софію Київську, Площу Ринок у Львові чи університет у Чернівцях.

Відео «Хащів» виходять із періодичністю один-два рази на місяць. І кожного разу – це інформація, яка базується на реальних історичних фактах, коментарях людей, подорожніх нарисах тощо.

Специфікація контенту: в пошуках ідентичності

Проект можна назвати і своєрідним архівом для майбутніх поколінь, і відкриттям для сучасників. Адже тема відеоматеріалів хоч і вузькоспеціалізована, однак не відноситься до типового тревел-формату. Серед відомих експедицій «Хащів» виділяються наступні: Зникаючі села Чернігівщини. Блакитні озера, нашестя білих грибів та древній колорит Сіверщини; Зникаючі Чернівці. Покинуте єврейське місто. Мурафа. Букатинка — місце щасливих людей; Стара хата в українському селі. Зникаюча Вінниччина. Степанки. Палац у Митках; Українська Німеччина, що зникла. Лінія Сталіна; Зникаюча зона відчуження; Чи зникає Шевченкова Україна? Черкащина. Медвин тощо. Це не повний перелік.

Коли учасники проєкту віднаходять закинутий будинок, то обов'язково його відвідують. Деякі будівлі так і лишаються замкнені і не впускають подорожніх до свого «внутрішнього» світу. А інші ж зустрічають світлинами, речами, запахом років. Хлопці віднаходили вишиванки, ікони, кераміку та ін. Однак не брали з собою. Володимир Кохан пояснив в інтерв'ю «УП» це так:

Тут і чисто практичні пояснення: коли ми ходимо по будинках, то це зазвичай піші походи. Ми йдемо 40–50 км, і якщо фотографії ми могли б забрати, то щось важке — навряд чи. Складно уявляю, що ми могли б носити в цих походах якийсь посуд, фарфор чи глиняні глечики. Понад те, нас багато критикують, що ми в принципі заходимо в покинуті людські оселі. Пишуть: я на вас у суд подам, це хата моєї прабабки! Хоч вона і стоїть десятки років заросла, але коли хтось її бачить на відео, то у людей часом з'являється оцей негатив. Хоча є винятки. За всю історію каналу ми тричі взяли з собою якісь чужі речі.

Варто зазначити, що творці значну уваги приділяють і фільмуванню бойових дій, гуманітарної ситуації. Зокрема, зовсім нещодавно відвідали Донеччину, прифронтову Сумщину. І при цьому у відеоматеріалах йде фіксування не людської байдужості, а чистої ненависті ворога до нашого народу. Зовсім недалеко від нас йде криваве протистояння окупантам. А ще «Хащі» лопають оту інформаційну бульбашку, в якій нам комфортно проживати. 

Переглядаючи відео «Хащів», можна простежити які життєві переконання має житель кожного закутка України. Хтось чекає росіян на своїй території, хтось сподівається, що наші збройні сили їх витіснять. Протиставляються набутий досвід людей, знання і їх брак, йдуть пошуки ідентичності і її повне переосмислення. Або ж і відкидання останньої. Натомість деякі обирають існування в межах радянських та російських міфів.

Проект транслює і таку сумну тенденцію, як ігнорування архітектурних об'єктів, які мають культурну цінність для держави загалом. Замки, церкви, школи – все це поступово перетворюється на груди каміння та насипів. Через кілька десятиліть їх уже не існуватиме. Брак фінансів на реконструкцію чи людська індиферентність лишають свій відбиток. Чи в змозі український народ змінити це? Однозначної відповіді поки що немає…

«Хащі» можна сприймати по-різному, але кожен віднайде для себе у їх відео своє. Закликаємо і вас переглянути кілька випусків.